Російській мові не потрібен ніякий особливий статус, потрібно визнати його частиною мовної української культури

Опубликованно 06.04.2018 07:40

Бацман: В програмі "Бацман" - письменник, сценарист Андрій Курков.

Добрий вечір, Андрій. Ваша заява про те, що російська мова є українською культурною власністю, і що його треба взяти під український філологічний контроль, в Росії і в російських ЗМІ наробило багато шуму. Що ви мали на увазі?

Курков: Насамперед те, що Росія, Москва, Кремль не мають монополії на російську мову. Як Париж не має монополії на французьку. З російською мовою сталося те ж саме, що сталося з французьким 150 років тому, коли з'явилася франкофонія. Коли французька культура перестала бути єдиною культурою французькою мовою: виникла Бельгія, провінція Квебек, африканські країни, які вийшли з-під колоніальної французької лапи. Вони залишили собі французьку мову як інструмент культури. На французькому пише набагато більше арабських або північноафриканських письменників, ніж на арабському. І це тому, що арабською мовою можна писати лише Коран, а він уже написаний. Все інше - це як якщо використовувати божественний інструмент, арабська мова, для того, щоб писати банальні або небанальні людські історії. Тобто це принижувати мову. По суті російську мову, російськомовна культура розсипалася. Російська мова стала інструментом, який не обслуговує ту країну, в якій вважається державною. Він обслуговує в кожній країні, де він використовується, власну культуру. Він використовується для опису життя не в Росії, в Україні пишуть російською мовою про українське життя, в тому числі пишуть і угорською мовою про українське життя. Практично, де-факто, ми маємо фрагментовану культуру в мовному сенсі, але тематика одна і та ж: українські письменники пишуть на всіх своїх мовах про себе, про своїх близьких, про свою країну, про своїх ситуаціях. Тому робити вигляд, що мова - це як порожня пляшка, яку можна піти здати і забути про неї, не вийде. Це небезпечно і з політичної точки зору, бо робити вигляд, що не існує російськомовних, - це давати їм карт-бланш на їх політичні рішення під час будь-яких виборів. Чим більше кого-то ігнорують, тим більше він буде робити навпаки.

- А хто і навіщо сьогодні в Україні лобіює ініціативи щодо обмеження або заборони?

- Це не обмеження, все нормально. Державна мова розширює свій вплив, розширює свою територію так само, як і європейська індивідуалістична ментальність відтісняє радянську або російську колективну ментальність все далі і далі на схід. Врешті-решт українська мова займе своє чільне положення, але мови національних меншин нікуди не подінуться. Російська мова, на жаль, не є мовою національної меншини, бо якраз, я думаю, на ньому говорять менше представники етнічних росіян і більше представники інших національностей. Тому говорити про статус абсолютно не має сенсу - відразу перехід в бійку: викликаєш вогонь на себе. Але російській мові і не потрібен ніякий особливий статус, потрібно просто визнання його частиною мовної української культури.

- А чим російську мову "українська" відрізняється від російської мови "російського"?

- По-перше, в ньому дуже багато українізмів. Синтаксис відрізняється. Можна окремо говорити про одеському російською мовою, харківському - слобожанському. Він відрізняється, і з точки зору філологів, там є над чим працювати. Найпростіший приклад: "в Україні" і "на Україні". В "українському" російською мовою - "в Україні" звучить цілком нормально, а в "російською" російською мовою...

- Це політичне питання, швидше. Росія категорично, спеціально, залишає це "на".

- Правильно. Але, насправді, є таке поняття, як політична лінгвістика, і багато речей, які політики приходять у мову, потім залишаються і стають нормою. Практично в Україні вираз "в Україні, в Україну" стало нормою для нашого російської мови. Але не стало нормою і не може, напевно, стати нормою для "російського" російської мови.

- Але якби вони визнавали Україну незалежною державою, вони б говорили "в", тому що, насправді, "в країні", але "на території". Україна - це давно незалежна суверенна країна.

- Я знаю, що я говорю з освіченою людиною.

- Спасибі за "освіченого". Як ви бачите мовну політику - на телебаченні потрібні квоти?

- Квоти, взагалі, - це досить принизливе слово. В ідеалі, я думаю, повинні бути україномовні канали, повинен бути один або два канали російською мовою і повинен бути на Буковині канал румунською. Хоча в таких місцях, як Бессарабія, Закарпаття, Буковина можуть бути багатомовні канали, бо тягнути одномовний канал важко. Але якщо говорити про національному телебаченні, логічніше мати одномовні канали - україномовні, і один або декілька каналів для російськомовної аудиторії.

- А навчання як ви бачите?

- Університети державною мовою - 100%. І англійською можна. У Будапешті, наприклад, є два університети, де викладають англійською, в Голландії 30% викладання в університетах англійською і 70% - на голландському або 50% - на голландському. Що стосується шкіл, то національні меншини, етнічні, повинні мати право навчати своїх дітей рідною мовою, і по-справжньому здавати державну мову. Всі повинні знати українську мову.

- Що стосується державної мови - один український?

- Так. Якщо ми говоримо про державну мову, який повинен об'єднувати людей, то він повинен бути один. Дві державні мови будуть роз'єднувати людей. Бельгія від цього страждає і мучиться. Там є постійне напруга - серед інтелектуалів, не серед простих людей, як, в принципі, і у нас. Між валлонами і фламандцями постійні суперечки. В результаті у них два міністерства культури: бельгійської та фламандської культури, бельгійської та валлонської культури. В принципі, нам це не потрібно. А прийти до такої ситуації можна, якщо завести дві державні мови.

- Сьогодні Росія - агресор. Як ви ставитеся до позиції, що в такій ситуації російська мова - це мова ворога?

- Я бачу вираз про те, що російська мова - це мова ворога, тільки у Фейсбуці. Фейсбуком не користується більшість населення України. "Срачі", спори у Фейсбуці не являють собою відкриті громадські дискусії національного масштабу. Там головне влаштувати конфлікт, суперечка і розвісити ярлики. Якщо ми порахуємо кількість виборців, які вважають російську мову своєю рідною, і подумаємо про те, яке може бути їх вплив на результат будь-яких виборів, особливо місцевих, то ми побачимо, що країна може дуже далеко відхилитися назад. І це буде своєрідний, не агресивний протест. Але, напевно, пасивні протести можуть бути набагато небезпечніше, ніж гучні та агресивні. Люди не цікавляться своєю країною, саме їх вважають представниками ворога, їм плювати на неї. Вони в ній живуть, але для них це неважливо. Як для більшості мешканців Донбасу було байдуже, як називається країна, в якій вони живуть, - вони жили на Донбасі. І такі ситуації я бачив в інших регіонах. Завдання держави Україна - інтегрувати всі регіони в єдине політичне ціле, щоб люди відчували, що вони живуть в Україні, що вони беруть участь у побудові цієї країни, а не просто живуть на її території і чекають пенсії. Коли їх щось дратує, вони висловлюють свою реакцію голосуванням, або ще якимось чином.

- Яким чином зробити так, щоб громадяни України і в побуті переходили на українську мову? Методом батога або пряника?

- Батіг не пройде. Україна - чудова козацька держава. Будь батіг буде викликати зворотну реакцію руйнівної сили. Просто пряник - це дрібний царський подарунок, він не буде сприйматися або буде сприйматися як загравання тими, хто трохи краще розбирається в політичних мотивах і діях. Повинна бути певна стимуляція, замість пряника. Але стимуляція не матеріальна, хоча, я думаю, в якихось регіонах можна і доплачувати. Якщо людина (чиновник, наприклад) хоче довести, що він знає на високому рівні українську мову, він може піти замовити собі іспит в університеті, і отримати сертифікат, що у нього високий рівень української мови. Після цього отримати добавку до своєї зарплати. Це можна робити. Але, по суті, країну потрібно об'єднати, перш за все, не язиком: треба українізувати спочатку не мови людей, а їх свідомість. Щоб вони почували себе українцями, щоб вони знали, що в країні відбувається те, що вони хочуть, щоб у країні відбувалося те, що від них залежить і т. д. тобто залучення, грубо кажучи, кожної думаючої людини в державне будівництво та життя держави.

- Українська національна ідея сьогодні яка повинна бути?

- Українська національна ідея зараз - це щоб Україна вижила, відбулася, і щоб щасливими українцями вважали себе люди будь-якого походження, маючи на руках паспорт громадянина України та маючи всі інші належні їм блага, включаючи роботу, доступ до культури, освіти та все інше.

- Як ви ставитеся до заборони радянських фільмів, у яких зіграли актори, які підтримують політику Путіна?

- Спокійно. Я телевізор не дивлюся. Якщо хочу - купую відео. Все можна знайти на Ютубі. Те ж саме з заборонами книг. Можна заборонити якусь книгу, але ніхто не заборонить людині придбати цю книгу в електронному форматі, закачати собі і читати. А можна просто поїхати на Петрівку і купити заборонену книгу.

- Як ви ставитеся до ініціативи інституту Національної пам'яті про скасування, заміну якихось свят?

- У мене останнім часом виникає враження, що інститут Національної пам'яті був побудований за принципом польського інституту пам'яті. В даному випадку пам'ять має тенденцію витягувати тільки трагедії. Мені здається, що ще нічого доброго з державною пам'яті інститут не витягнув. Тому треба щось з ним робити, але не моя це завдання. В принципі, конфлікт України з Польщею, останній, - це конфлікт двох інститутів пам'яті: польської пам'яті та української пам'яті. І в даному випадку, може бути, склероз допоміг би двом країнам налагодити відносини. Тим більше, що Польща разом з Литвою були головними нашими адвокатами у Європі.

- Чому відбувається погіршення відносин між Польщею та Україною? Хто винен у цьому?

- Винні, насамперед, ініціатори дискусій на цю тему. Історія - це колекція драм і трагедій. Зрештою, через 100 років боку забувають, хто переміг. Кожен вважає себе переможцем, а для того, щоб утвердитися, дістає з пам'яті або з інституту пам'яті якісь нові докази, тому що переможець іноді - це той, хто більше постраждав. І переможцю повинні щось повернути за ці страждання, які він пережив, а його співвітчизники 100-200 років тому.

- В'ятрович нещодавно заявив, що потрібно визнати весь радянський період України за період окупації. І Україна повинна бути правонаступницею УНР. Як ви це прокоментуєте?

- Я не історик, але якщо по факту, то радянська окупація накрила собою за пактом Молотова-Ріббентропа території, які відійшли до радянської України в 1939 році. Так само, як відбулася окупація Литви, Естонії, Латвії. А все, що було тут, - це була країна, частина Радянського Союзу, де перемогли більшовики, комуністи. Така моя точка зору.

- Якою мовою видаються сьогодні ваші книги?

- На 37 мовах.

- Українські тиражі українською мовою приблизно який відсоток займають?

- Невеликий. Якщо брати сумарні тиражі, то, може, відсотків п'ять-сім.

- Який запит сьогодні у читацької аудиторії до українського книговидання? Який відсоток книг українською видається і який на інших мовах?

- Дитячі книжки, в основному, купують українською мовою. І видають їх, в основному, тільки українською. Доросла література, я думаю, приблизно на 80% виходить українською мовою, практично вже 100% виходить українською. В принципі, зростання тиражів і зростання назв українською колосальний. Але національного ринку немає досі. Ніхто вам не може сказати, статистично, скільки якої книги в Україні продалося, тому що єдиної системи обліку немає. Асоціація українських видавців, по-моєму, не займається цим питанням, і, напевно, ще не скоро можна буде, як у Німеччині або в Польщі, вивісити в книжковому магазині афишку зі списком книг, виходячи з якої буде видно, які в країні є бестселери, наприклад, за минулий тиждень. Такого у нас немає, на жаль, і поки не планується. А це означає, що книговидання досі не стало бізнесом.

- Як ви заробляєте в Україні письменницькою працею?

- Я не заробляю в Україні письменницькою працею. Правда, якісь гроші в Україні я теж заробляю. Але, насправді, письменники, у яких кількість проданих примірників однієї назви від 50-100 тисяч, вони повинні заробляти навіть в Україні собі на життя.

- Що особисто вам приносить сьогодні основний дохід?

- Книги, видані за кордоном, - на німецькою, англійською, японською, французькою мовами.

- Найбільший ваш гонорар був і за яку книгу?

- Питання трошки непрофесійний. Книжка поки живе, вона продається, і роялті з продажу йдуть, і вони можуть йти два роки. Є агенти, є субагенти, які збирають у регіонах і передають агентам, агент рік збирає, вважає, передає автору. Хіт у мене один - "Пікнік на льоду", який продається вже більше 20-ти років у багатьох країнах. Зараз вже знову перевидання іспанське, в кінці місяця, нещодавно був новий переклад на італійську. Це вже другий переклад. Я проїхався з цим новим перекладом з Італії, заїхав перший раз в житті в Палермо - побачив, що там читають.

- За ці 20 років скільки, приблизно, вам приніс "Пікнік на льоду"?

- Багато.

- Ну, 100 тис. доларів?

- Так, може бути, стільки.

- А найменший гонорар за що був?

- Навіть маленькі гонорари у мене не викликали сміху. У радянський час "Робітнича газета" мені заплатила 17 рублів 62 коп. за гумореску - це був мій перший гонорар, у 1978-му році. Я радів не грошам, а публікації. А за книги, мені здається, менше ніж 100-200 євро в якості авансу в перерахунку на різні часи життя гривні письменники не отримували. А чи отримували вони потім щось ще - велике питання. Тому що дуже часто видавці тільки дають аванс, а потім кажуть, що книжка досі не продалася. Аванс - це майбутні роялті. Вам дали 200 євро, а потім продають вашу книгу. Поки ця книжка 10% від мінімальної вартості не накапає в ці 200 євро, то наступні краплі до вас не дійдуть.

- У світі багато письменників-мільйонерів. Вам не образливо?

- А чому мені має бути образливо?

- В Україні немає такого ринку. Ви популярні у світі, але батьківщина тут. Тут повинен був бути основний ринок, який приносив би вам дохід.

- Повинен, але його немає. А я реаліст. Тому я радію кожному кроці в бік світлого видавничого майбутнього України. Але я не плачу, якщо чогось не сталося, тому що потрібно працювати. Скаржитися - це інша професія.

- Скільки в день ви працюєте?

- В середньому 8-9 годин. А коли закінчую роман - до 14 годин в день.

- Вихідні у вас є?

- Ось, наприклад, сьогодні я нічого не написав. Відредагував трошки.

- Ви можете назвати себе багатою людиною?

- Я щаслива людина. Сита людина, людина, яка може дозволити собі кудись повезти всю сім'ю, в Вену на свята, наприклад. Людина, яка відкладає щось, щоб у дітей була гарантія нормального розвитку. Багатим я себе не вважаю, тому що у мене немає потреб багатого людини: мені не потрібна яхта. Машина мені потрібна така, щоб її треба було рідко лагодити, і така, щоб її не вкрали.

- На якій ви їздите зараз?

- Mitsubishi Grandis.

- Леонід Кучма написав книгу "Україна - не Росія". Наскільки він правий виявився? Наскільки українці відрізняються від росіян?

- В принципі, зовсім інша ментальність. Натуральні, природні українці - вони індивідуалісти, егоїсти, то є нормальні європейці. Вони не збираються в групи, партії, а якщо збираються, то тут же починають один одному пред'являти претензії, хоча тільки що були однодумцями. Організувати з українців держава, де все буде працювати, як годинник, неможливо, тому що у кожного годинники показують його власний час. І у кожного українця в голові своя Україна, яку він будує або вже побудував у себе вдома, у себе в уяві. Росіяни, по-перше, люблять царя. У них є почуття колективної відповідальності за свою країну, почуття гордості за свою країну. Якщо вони розчарувалися в царя, вони можуть його вбити і любити наступного. Але вони завжди коллективны і, як сказав один з російських чи то політиків, чи то журналістів: "Якщо для батьківщини треба брехати, ми будемо брехати всім народом". Такого "колективізму" тут бути не може, тому що інша культура, інша історія. Знову ж козацька держава, то є унікальна форма демократії, при якій не потрібно друкувати гроші, не потрібно міністерств, є тільки військові суди. Кордони не фіксовані, вони можуть туди-сюди ходити, але при цьому є якийсь дивний порядок і чудове сільське господарство.

- Після Майдану що в Україні не змінилося, що повинно було змінитися, на ваш погляд?

- Змінилося те, що суспільство консолідувалося, вперше у людей виникло відчуття країни, тому що вони зрозуміли, що її можна поміняти. Країна була даністю, здавалося, що кордони ніколи не будуть порушені. А виявилося, що все набагато більш крихке. Не змінилося те, що в черговий раз Майдан не висунув нагору нову політичну силу, нову партію, яка відрізнялася б за своїми моральними якостями від тих, які вже існують. Не висунув Майдан нових лідерів. Я думаю, що після того, як Майдан 2004-го року висунув Каськіва та інших, багато хто, напевно, вже й не особливо вірили. А з іншого боку, був цікавий феномен, який не став політичним чинником, - феномен "Правого сектору", який збирався стати політичною партією, мав популярність і україномовних, і російськомовних, і міг спокійно замінити собою скомпрометовану вже "Свободу". Міг бути каталізатором, провокатором змін вже в парламенті і в політичних реаліях країни. Але цього не сталося. Чому, може, знає Дмитро Ярош або інші люди. Головне, що цього не сталося - не з'явилася нова політична еліта.

- Ви з Сергієм Жаданом їздили в зону АТО. Що ви там побачили?

- Я побачив і почув те, що люди бачать і чують на війні. Але, насамперед, я побачив і почув місцеве населення. Коли я ходив і спеціально намагався говорити з людьми на вулиці, від незнайомого мене шарахалися всі, крім дітей. Насамперед, мене вразив Сєвєродонецьк. Слов'янськ я добре знаю і до, і після. Я і сам потім їздив туди.

- Скільки разів ви там були?

- Два рази. Але найбільше я запам'ятав Сєвєродонецьк. Там в 7 км від міста ще стріляли - чутні розриви. Я підходив до людей, питав, чи можна з ними поговорити, і люди просто перелякано йшли. Я тоді подумав, що цим людям все одно потрібно донести якусь інформацію, але, напевно, легше було б донести по їх відношенню до життя та їх позиції. Потрібно повернути стінгазету або стенди під склом, куди розвішували щоранку кнопками газети. Ось так можна доносити інформацію, тому що прямий діалог тоді не виходив. Зараз може вийти, але Україні катастрофічно не вистачає національного діалогу, національної дискусії на будь-яку тему. Коли половина населення, якщо не більше, мовчить, то нічого доброго не вийде. І це мовчання в різних регіонах триває.

- А кого зараз не чути?

- Зараз частково не чути болгар Бессарабії, молдаван не чути, азовських греків. Що ви про них знаєте?А вони - громадяни України. Яка була їхня роль, наприклад, під Маріуполем, під час початку військових дій? Чому вони зупиняли колону українських військ, і з-за цього не встигла дійти до Новоазовська українська армія? Питання залишаються, їх просто не ставлять. Але, насправді, це показує, що не було в цих людей довіри до власної держави, відчуття, що вони живуть в цій країні.

- Ви туди поїхали. Що ви там робили?

- Ми зустрічалися з людьми, були великі виступи: актові зали в університеті в Слов'янську.

- Які питання вам люди задавали?

- Банальні: коли закінчиться війна. Людей хвилює тільки одне питання - коли все закінчиться. Це питання хвилювало тоді і хвилює зараз. Єдине, думаю, що багато хто вже б і не ставили це питання, тому що вони розуміють, що ніхто на нього не відповість.

- Ви знайомі з Захаром Прилепиным?

- Так, знайомий.

- Як ви оцінюєте його участь у військових діях з російської сторони, коли він приїхав на українську територію вбивати українських людей?

- Я був в шоці. І досі намагаюся зрозуміти, що це таке. Можна сказати, що чим він близький до Лімонову, за своїм світоглядом, але звідки це світогляд взялося? І пов'язано це з тим, що він був професійним контрактним солдатом в Чечні, під час війни? Напевно, пов'язано. Людина хоче воювати, а російська держава пригріває всіх, хто хоче воювати за нього.

- Це не кон'юнктура, не просто спосіб підвищення своїх тиражів і повернення в топ, з точки зору письменника?

- Ні. У даній ситуації це не кон'юнктура, це щось інше. Це якесь психологічне явище. Насправді, він же підвів літературну базу під свою поведінку під свою позицію, і написав есе про те, що всі поважні російські письменники були вояками - вони всі воювали і вбивали. Тільки тому вони і стали великими письменниками, починаючи зі Льва Миколайовича Толстого. Наскільки я знаю, в Росії, в основному, засміяли це есе, але я припускаю, що він абсолютно щиро його писав, тому що він хоче себе в цьому ряду бачити. Але, дійсно, жоден з російських письменників, починаючи з 20-х років, у відкриту так не говорив, що, мовляв, справжній письменник повинен бути вбивцею.

- Україна втомилася від війни?

- Від війни, перш за все, втомився Донбас. Але про це ніхто не думає, тому що дійсно платить за цю втому кожен регіон. "Втома від війни" - досить абстрактне поняття, бо немає відчуття, що економіка України буксує через війни. Немає черг за хлібом, бюджетні гроші надходять на соціальні потреби в райони вчасно і в повному обсязі. Україна навчилася економічно жити з війною, оплачуючи і війну, і все інше. Тому є драма і трагедія людей, які втратили там своїх рідних, але це не втома - це драма і трагедія.

- А Росія втомилася від війни?

- Війна росії потрібна. Там же головнокомандувач у влади - перемоги у нього не виходить, але війну треба вести. У Сирії він майже переміг - Асад залишився у влади, американці вивели війська. Я думаю, що Росія так звикла до воєн, що вона втомилася без воєн.

- Як закінчити війну ви знаєте?

- Закінчити війну без того, щоб звідти пішла Росія, неможливо. Поки вона там, поки на ту територію заїжджають автотанкеры з бензином, завозиться зброю - явно, що будуть стріляти. Буде це вічної позиційною війною? Думаю, що ні. Ситуація, як в Ізраїлі, теж не виникне, тому що Ізраїль захищає свою територію від слабшого ворога. А ми захищаємо від більш сильного. Тому я не бачу можливості військового рішення, тільки з допомогою Європи і тих же триваючих санкцій можна змусити Росію піти.

- У вашому романі "Остання любов президента" ви написали, що Путін захоче анексувати Крим. Це було в 2004-му році. Які ще були у вас пророцтва, які потім збувалися?

- У цьому романі якраз за рік до газового конфлікту описаний газовий конфлікт, в цьому ж романі український президент під час перевиборів виявляється отруєним своїми друзями та однодумцями і захворює дивним захворюванням шкіри. Після цього подумали, що це про Ющенка, хоча Ющенка отруїли через півроку після того, як роман вийшов. Потім мені довелося відповідати на багато питань: два генерала СБУ запросили мене в ресторан і запитували, чи не думаю я, що мій роман могли використати як сценарій для отруєння Ющенка. На що я відповів, що не могли, тому що люди, які знають, як когось отруїти, вони читають спеціальну літературу, а не художню. А, крім того, було зрозуміло, що вже всім набридли вбивства з допомогою Калашникова або снайперських гвинтівок, і з 98-99 рр. почалася фаза отруєнь. У Москві отруїли банкіра грецького походження, потім отруїли Анну Політковську, коли вона летіла в Беслан.

- Ваша дружина - громадянка Великобританії. А ви і ваші троє дітей?

- Діти теж громадяни Великобританії. А я - громадянин України і відмовився від усіх інших, які мені пропонували. Навіщо мені іноземне громадянство? Я і так їжджу з українським паспортом по всьому світу. Але зате я завжди повертаюся додому з величезним задоволенням. Саме сюди, до себе в Україну, в Київ.

- Як ваша сім'я влаштована? У якій країні ви найбільше часу проводите?

- Сім'я сидить тут, всі ці роки. Але зараз старші двоє навчаються в Будапешті. Донька знайшла університет в країні, де у мене менше всього знайомих. Я хотів, щоб вона вчилася або у Львові, або у Вільнюсі, але вона пішла своїм шляхом. А старший син спробував вступити у Вільнюсі в Академію мистецтва - не поступив. Подав документи в Будапешт і там його прийняли. Він там навчається на аніматора.

- У вас ніколи не було думок виїхати з України?

- У родини таких думок не було, а у мене, може бути, були якісь ситуації, коли я допускав цю думку, насправді, але дуже швидко від неї відмахувався. Тому що найстрашніше, що може статися з людиною, - це коли він стає іноземцем. Мігрант - це іноземець. Я, в принципі, майже весь світ вже знаю. Маса друзів колишніх українців, колишніх радянських.

- Що вас тут тримає? Писати ви можете в будь-якому місці, мову знаєте.

- Перш за все - любов до Києва. Моя історія, історія моїх різних родин, тому що у нас багато цікавого і по батьківській, і по материнській лінії. І я скажу ще, що соромно залишати батьківщину - є таке поняття. Залишати батьківщину можна із-за фізичної загрози життю або із-за убогості - економічним біженцем ставати. У мене в житті як би ні те, ні інше не присутній.

- Ваша дружина вас підтримує у вашому бажанні жити в Україні?

- Так. Ще перед весіллям вона знала, що я не збираюся переїжджати.

- Ким вона працює зараз?

- Вона викладач англійської мови у Британській раді, екзаменатор від Кембриджської екзаменаційної комісії за тестами, і вчить наших викладачів англійської та екзаменаторів англійської. Їздить по всій нашій країні, проводить семінари, курси.

- Мистецтво під час війни або розквітає, або вмирає. Наш варіант який?

- Література у нас змінилася майже на 100%. В принципі, українські письменники, пострадянські, були аполітичні. Причому принципово аполітичні, тому що, як і багато не письменники, вони вважали, що політика - це бруд, соціальні проблеми - це нісенітниця, радянська спадщина. Будемо писати про тусовки, секс, наркотики. Тим більше, що літератури 1968-го року, європейської, у нас не було. А починаючи з 2013-го року, раптом активна частина раніше аполітичних письменників стала дуже політизованою, виникла тема держави, виникли політичні теми в текстах, виникли соціальні проблеми. Тобто повернулися нормальні теми у літературу. Насправді, література була неповною постійно. Вона писалася людьми двадцятирічними для двадцятирічних. А старі люди читали радянську літературу, поки їм хотілося читати.

- Яку книгу ви принесли сьогодні?

- Книжку, над якою я працював протягом чотирьох років. Вона є моїм великим "спасибі" від імені всієї України литовському народу за те, що вони нас підтримали під час обох Майданів і зараз підтримують. Це роман про європу, про міграції всередині Європи. Про трьох молодих литовських парах, які вирішили виїхати з Литви, коли Литва вже була членом ЄС і вступила в Шенгенську зону. Дві пари поїхали - одна в Лондон, друга - в Париж, а третя, яка хотіла їхати в Рим, залишилася вимушено в Литві на хуторі.

- В Україні можна придбати цю книгу?

- Так, скрізь, крім магазинів "Є". Вона вийшла російською та українською мовами. Через місяць виходить на литовською мовою.

- Ви раніше складали анекдоти. Який ваш найулюбленіший?

- Я вже давно переплутав, що я написав, а не я. Але крім анекдотів, я писав ще "глумизмы" - я вигадав такий жанр: "Випадок: одного разу головний інженер Протопопов потрапив в каменедробильний верстат. Коли його витягли звідти, він вже не був головним інженером".

- Спасибі вам велике.

Категория: Новости